На актуальні теми спілкуємося із Валерієм Коровієм — доктором економічних наук, професором кафедри міжнародних економічних відносин Донецького національного університету ім. Василя Стуса, колишнім головою обласної державної адміністрації, а нині лідером Громадського об’єднання «Ми — Вінничани».
— Чи ваш учений ступінь допомагав керувати Вінниччиною? — цікавлюсь у Валерія Вікторовича.
— Управління дає значний досвід, і якщо він поєднується із відповідними фаховими знаннями, досягається позитивний ефект. Тому науковий ступінь мені дуже допомагав, давав можливість розумітись на економічних процесах — інвестиційному, бюджетному… А в сьогоднішніх реаліях, на жаль, багато керівників отримують освіту не для знань, а для документа, щоб просуватись по службі. І в багатьох секторах економіки ми стикаємося з проблемою кризи управління, яка негативно впливає на Україну.
— А чи вистачало до ваших знань ще й повноважень? Чи бувало, що ви розуміли, як правильніше, але змушені були виконувати розпорядження із Києва?
— Політика — це мистецтво компромісу. Не можу сказати, що я особисто поділяв усе, що робилося. Але намагався принаймні висловлювати свою точку зору, також нівелювати ризики, які могли настати від того рішення, з яким я не погоджувався. І це спрацьовувало. Наприклад, був період, коли влада активно втручалася в аграрний бізнес і розказувала, що сіяти, скільки вирощувати. Таке втручання часто супроводжувалось лобіюванням інтересів певних компаній, що викривляло конкурентне середовище. Я як науковець добре знав, що це не спонукає ефективно працювати того, кому допомагає влада, а той, кому вона не допомагає, не має стимулу розвивати свій бізнес і йде в тінь…
Пригадую, як я ще на посаді заступника голови ОДА в далекому 2000 р. знімав так звані кордони на межі районів, коли молокозаготівельні підприємства хотіли приїхати до людей і заплатити живу копійку, натомість їх не пускали наряди міліції. Доводилося вдаватись до жорстких адміністративних рішень, але буквально через місяць усі бачили ефект. І це дало потужний поштовх для розвитку молочного тваринництва, у нас з’явились і розвинулись такі унікальні підприємства як ТОВ «Люстдорф» в Іллінцях, Хмільницький та Літинський молокозаводи…
— Зараз головне завдання на всіх рівнях — робити все для забезпечення ЗСУ. Чи достатньо робить влада? Чи не розпорошуються кошти на другорядне? Спадають на думку «перекладання бруківки» чи стотисячні витрати на квіти в бюджетах прифронтових міст…
— Це питання дискусійне, навколо нього багато спекуляцій і маніпуляцій. Війна коштує дуже дорого, і теза «віддати все для війська» впирається у досить прагматичні речі. Цьогоріч видатки держбюджету на оборону будуть складати 2 трлн 800 млрд грн, водночас власні доходи місцевих бюджетів — лише близько 550 мільярдів. Скільки років треба нічого не робити в громадах, щоб профінансувати хоча б один рік війни? Понад 5 років. Але на місцях є багато проблем. Тил повинен жити, працювати, люди мають отримувати зарплати, освіта, охорона здоров’я і соціальний захист повинні функціонувати.
Тому питання у такій площині має дещо маніпулятивний характер. Чому воно піднімається? Бо реформа місцевого самоврядування в Україні пішла «криво», в результаті у великих містах отримали величезні додаткові надприбутки, натомість у сільських місцевостях є колосальні проблеми з утриманням соціальної сфери. І виникає несприйняття того, що десь кладуть асфальт, закуповують квіти, міняють бруківку… Хоча такі речі теж потрібно робити — відремонтувати дорогу, облаштувати майданчик, бо це наше життя, наші діти. Але треба пояснювати джерела коштів.
Яскравий приклад: ремонт пішохідного переходу біля обласної адміністрації та обласної бібліотеки. Не за рахунок місцевого бюджету, але люди ставлять питання, чи це на часі. І треба розказувати, що це кошти, які дають іноземні донори на реалізацію конкретних програм, наприклад, доступності для людей з інвалідністю. І через освоєння цих коштів отримують роботу наші люди, наші підприємці…
Важливим є суспільне усвідомлення, що війна в Україні триває і ми всі повинні бути об’єднані навколо допомоги Збройним силам. Владі потрібно бути більш відкритою із суспільством. Бо іноді прикро дивитися, як посадовці передають військовим обладнання начебто від свого імені, хоча кошти на це збирали громадою.
— Розвиток місцевого самоврядування і підтримка громад — ще один важливий напрям діяльності очолюваного вами ГО «Ми — Вінничани». А що є первинним — місцеве самоврядування чи економічний розвиток?
— Відповім на прикладі міста Ладижин, у якого була розвинута економіка, але в силу інституційних проблем самоврядування це місто почало стрімко занепадати, розвивались негативні соціальні процеси — злочинність, наркоманія… І коли з 2000-го року Ладижин набув статус міста обласного значення, був створений виконком, вибудувана нормальна система залучення інвестицій, то за цих 25 років місто досягло стрімкого економічного зростання. Інвестиції, робочі місця, будівництво, житло… Увійшли потужні інвестори, як, наприклад, МХП, де створено 8,5 тис. нових робочих місць. І Ладижин сьогодні, попри проблеми з обстрілами, я вважаю найкращим містом області з точки зору розвитку, хоч як би я не любив Вінницю.
Отже, первинною є система організації місцевого економічного розвитку: поєднання бізнесу, самоврядування і активних людей громади, тобто громадянського суспільства. В цьому є значний потенціал у низки громад області — не лише великих, як Ладижин, Бар, Могилів-Подільський, Жмеринка, а й менших — Шпиків, Станіславчик, Стрижавка, Якушинці та інші.
— Ви наголошували, що реформа місцевого самоврядування і децентралізація були здійснені не зовсім правильно і громади опинились у нерівних умовах. Що потрібно виправити?
— Інституційна криза в Україні сьогодні є проблемою №2 після російської агресії. Перші враження успішності реформи місцевого самоврядування змінились протверезінням, коли всі побачили, що багатші (великі громади, великі міста) стали ще багатшими, непомірно багатшими, а менші території стали ще біднішими. А це те, проти чого боролися реформою — під лозунгом створити рівні умови для розвитку громад. Натомість реформа звелася лише до створення укрупнених громад.
Одна з головних проблем — реформа самоврядування не була пов’язана з бюджетною реформою. Податок на доходи фізичних осіб у Польщі, яку ми брали за зразок, заходить за місцем проживання фізичної особи. Якщо, наприклад, я живу в Стрижавці, а працюю у Вінниці, то мій ПДФО за польською моделлю мав би йти не у Вінницю, а в Стрижавку. Це спонукало б лідерів громад створювати умови, щоб у них жили люди, бо за людьми в громаду приходили б податки. В Україні цього не було зроблено, ПДФО так і йде за старою системою.
До колишніх сільрад раніше надходили хоча б невеликі місцеві податки та збори, і вони могли вирішувати якісь локальні проблеми. Коли ж ці села увійшли до складу більших громад, всі податки пішли в центральну садибу громади. І тепер жителі цих сіл ставлять питання, що раніше була медсестра, була бібліотека, тепер їх немає. Раніше могли розчистити дорогу за рахунок місцевого бюджету, а тепер треба просити в центрі громади. То яка ж це реформа самоврядування? Ви ж мали наблизити послуги до людей!
Крім того, не створений інститут префекта, який би контролював функції органів місцевого самоврядування. Тому сьогодні органи місцевого самоврядування є об’єктом роботи правоохоронців, бо допускають чимало порушень — часто ненавмисних, через незнання, і вони не були б допущені за наявності префекта. Натомість маємо дезорганізацію роботи місцевого самоврядування.
— Держбюджет на наступний рік буде зі ще більшим дефіцитом, сподівання знову на іноземну підтримку… Як ви прокоментуєте «лякалки» на зразок того, що «після війни фінансова допомога нашій державі від іноземних партнерів припиниться» і тоді, мовляв, «на економіку України чекає крах»?
— У першому читанні проєкту Закону про Державний бюджет на 2026 р. передбачено видатки на 4 трлн 800 млрд грн. Навіть страшно порівняти: до війни це був 1 трлн 200 млрд грн. Тобто видатки зросли в 4 рази, хоча економіка, навпаки, скоротилася. Але як формуються доходи? Половину з них Україна повинна забезпечити сама, а друга половина — це кошти іноземних донорів. Так, дефіцит бюджету — близько 60 млрд доларів. Це великий ресурс, який потрібно знайти. Йдуть розмови про надання Україні так званого репараційного кредиту, погашення якого буде за рахунок країни-агресора, адже 300 млрд доларів росії лежить в європейських банках. Цей механізм дав би можливість забезпечити макроекономічну стабільність в Україні.
Але є ризики, тому що зараз кошти донорів йдуть безпосередньо на виплати зарплат, на соціальні видатки, і вони дуже швидко освоюються. Ситуація може ускладнитись, коли іноземні партнери після війни більшу частину коштів надаватимуть не на виплати людям, а на відновлення. І швидкість освоєння цих коштів різко впаде, адже треба буде зробити проєктно-кошторисну документацію, оголосити тендер, побудувати, відновити, ввести в експлуатацію… Тому наші державні інституції вже зараз повинні максимально лібералізувати економічну ситуацію, щоб було значно простіше освоювати кошти, надані на відновлення.
Очевидно, в Україну буде заходити багато міжнародних компаній, які будуть вигравати тендери, будуть шукати підрядні організації. Тому я оптимістично дивлюсь, розраховуючи, що може повернутися з-за кордону значна частина кваліфікованої робочої сили, зі знанням іноземних мов, з досвідом системного менеджменту.
— А чи можемо ми оптимістично передбачати крах економіки ворога? Чи впливають на росію міжнародні економічні санкції та українські «далекобійні санкції»? Чи реально, що ця «країна-бензоколонка» збанкрутує і не матиме коштів на свою військову агресію?
— У чому росія успішна, то це в пропаганді. Вони повністю закрили статистичну інформацію, бо у них з другої половини 2024 р. різко почали погіршуватись усі показники. Всі галузі промисловості у них, крім виробництва озброєння, сьогодні в мінусі, скоротили виробництво. Добувна, переробна промисловість, сільське господарство, будівництво — в мінусі. Людей скорочують, різко падають доходи федерального та регіональних бюджетів. Вони компенсують за рахунок того, що друкують гроші, а це провокує інфляцію. Також через санкції росія позбавлена можливості позичати кошти. Водночас у них різко впали доходи від нафти — в поточному році на 30%. Цього року їхній уряд прогнозує дефіцит бюджету 6 трлн рублів, це 75 млрд доларів. А реальний дефіцит буде за 8 трильйонів рублів. Тобто країна перетворюється на банкрута, санкції б’ють по них дуже боляче.
Отже, потрібно економічно зробити так, щоб росія була неспроможна вести війну, платити своїм оркам. Щоб вони не були спроможні виробляти якусь техніку, яку вони вже фактично не виробляють, крім мотоциклів.
І має настати точка неповернення. Я економіст і бачу об’єктивні чинники, які будуть змушувати росію припинити війну. Але цей «час ікс» може стрімко наблизитися, коли одного ранку повідомлять, що в рф показують «Лебедине озеро». Тобто є відчуття, що якогось дня тамтешні еліти ухвалять рішення і їхній диктатор не прокинеться. Ось до чого можуть призвести ці санкції, — зазначає Валерій Коровій.