Чи виправдала сподівання адміністративно-територіальна реформа в Україні, як розвивається нині економіка Вінницької області та які загрози несе в собі державне регулювання цін – у розмові журналіста газети “Вінниччина” з доктором економічних наук, заслуженим економістом України, головою Вінницької обласної державної адміністрації у 2015–2019 роках Валерієм Коровієм.
ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ ЧИ ПРОФАНАЦІЯ: ДЕ, КОЛИ І ЧОМУ ЗБИЛИСЯ З ДОРОГИ?
Уже понад рік Україна живе у форматі децентралізації, коли владні повноваження і фінансові ресурси для їх забезпечення передано на базовий рівень. Тепер бюджети територіальних громад формуються знизу, а органи місцевого самоврядування отримали можливість самостійно визначати соціально-економічну політику на місцевому рівні. Багато хто вважає адміністративно-територіальну реформу чи не єдиним досягненням в Україні за увесь час її незалежності. Так це чи ні – у розмові з доктором економічних наук, заслуженим економістом України, головою Вінницької обласної державної адміністрації у 2015–2019 роках Валерієм Коровієм.
– Валерію Вікторовичу, насамперед хотілося б почути компетентну думку провідного економіста області про те, яким щодо соціально-економічного розвитку Вінниччини видався дебютний минулий рік, і наскільки втішними є прогнози на рік нинішній.
-Для області це був чи не найбільш складний період, зважаючи на макроекономіку держави в цілому. Тому що той потенціал, який було закладено попередніми роками, він фактично вичерпався. Більше того, так звана коронокриза зумовила виникнення інших негативних чинників, котрі ще більше поглибили погіршення економічної ситуації. Наприклад, у 2020 році грошова маса в Україні зросла на 28 відсотків. Це було зумовлено величезними запозиченнями держави, які здійснювали через облігації внутрішньої державної позики і які йшли на покриття дефіциту бюджету. Торік грошова маса зросла ще на 13 відсотків. Що цікаво, це зростання грошової маси в Україні, на фоні скорочення обсягів виробництва, створило великий інфляційний вакуум, котрий починаємо відчувати тільки зараз. Це стрімке зростання цін на продукти споживання, енергоносії. Інфляція переростає у стан, який економісти називають стагфляція. Це коли зростання цін буде супроводжувати ще більше скорочення виробництва. Вже сьогодні ми бачимо, що за такої вартості енергоносіїв підприємства зупиняються, бо не в змозі працювати за такої вартості спожитого газу чи електроенергії. А працювати собі на збиток ніхто не буде. Виявляється, нині вигідніше продати сировину за кордон, аніж виробляти з неї продукцію. Те ж зерно на борошно, для прикладу. Усе це негативно впливатиме на економіку країни, а відтак і області. Наскільки Україна готова долати ці виклики, прогнозувати важко. Усе залежить від того, яку економічну політику запропонує уряд.
Якщо ж говорити про Вінницьку область зокрема, можу сказати, на жаль, що динаміку розвитку, яку вона демонструвала впродовж 2015-2020 років, за останні роки було втрачено. У той час Вінниччина була абсолютним лідером в державі за динамікою приросту інвестицій, обсягів промислового і сільськогосподарського виробництва, у сфері будівництва, спорудженні нових підприємств, у капітальному ремонті доріг. Сьогодні вже ніхто чомусь не говорить про нинішню динаміку, а кажуть лише, що Вінницька область, мовляв, є найбільшим аграрним регіоном. Але такою вона була впродовж останніх 20-ти років. Нині немає жодної конкретики, що, де й скільки зроблено в тій чи іншій галузі. Є тільки динаміка скорочення обсягів промислового виробництва, ще й великими темпами вже другий рік поспіль. Таке ж скорочення стосується обсягів будівництва та інших галузей. Якщо в 2020 році інвестиції у Вінницьку область скоротились майже на 40 %, то за підсумками у другому кварталі минулого року вони зросли всього на 8 відсотків.
Деякі речі, які відбуваються сьогодні на регіональному рівні, взагалі є дивними і незрозумілими. Для прикладу, одну з компаній інвесторів з іноземними інвестиціями, котра нарешті розпочала торік будівництво заводу з виготовлення спортивного спорядження (домовленість про що була досягнута ще в попередні роки), ввели у групу ризикованих платників податків. Вони ще й не почали працювати, тільки будуються, а їх вже попередньо зарахували до імовірних боржників зі сплати податків, бо не хочуть відшкодовувати ПДВ. Тобто, всі зусилля попередньої влади із залучення інвестицій, по суті, зведено нанівець. І це при тому, що в разі виведення цього підприємства на повну проєктну потужність тут мало би працювати 2,5 тис. чоловік висококваліфікованого персоналу, передбачалось і їх навчання.
Це один із прикладів недолугої економічної політики на регіональному рівні. Незрозуміло, чому так, і що це – некомпетентність чи, може, щось інше – спроба зашкодити колишньому позитивному іміджу області, применшити попередні позитивні напрацювання, намагання налякати потенційних інвесторів і розігнати тих, хто уже тут працює не один рік. Власне мене, хто був причетний до створення цього позитивного іміджу області у попередні роки, усе це неабияк насторожує: чи зможе область залучати у недалекому майбутньому інвесторів із таким підходом до справи? Тому, коли ми говоримо про економічну ситуацію загалом в державі і нашому регіоні, в мене, на жаль, немає жодного оптимістичного бачення і прогнозу. Знову ж таки, усе залежатиме від того, які інструменти для вирівнювання диспропорцій застосує уряд. На цьому фоні усі ці розмови про карточки чи про державне регулювання цін на виробництві і в торговельній мережі – усе це не більше, як голослівні заяви, котрі у практичній площині нічого не означають і не дадуть.
Тому, як доктор економічних наук, можу сказати з великою імовірністю, що зворотною стороною запровадження державного регулювання цін є неминуче виникнення дефіциту на той чи інший товар. Це аксіома, що не потребує доведення. Її знають навіть студенти перших курсів економічних вишів. А що таке дефіцит – це черги, невдоволення, соціальна напруга та інші неприємні речі. Той, хто жив за Союзу, мабуть, пам’ятає порожні прилавки магазинів і безкінечні черги буквально за будь-яким товаром, тоді теж відбувалось державне регулювання. І що з того вийшло? Примус чи диктат ще ніколи ні до чого доброго не приводив, тільки до ще більших проблем.
Сьогодні навпаки потрібно шукати ринкові механізми, котрі сприятимуть насиченню ринку товарами високої якості і за доступними цінами. Потрібно посилювати конкуренцію, боротися з монополією, навчитися працювати з малим і середнім бізнесом, а не чавити їх у зародку. Це основні чинники, які зумовлюють стабільний рівень цін.
-Знаємо з історії, що у час депресії різні країни знаходили свій рецепт стабілізації соціально-економічного становища. Скажімо, в 20-30-тих роках минулого століття у США, щоб подолати масове безробіття, взялися тотально будувати дороги. Щось подібне було і в нацистській Німеччині тих років. Їхні автобани були споруджені настільки якісно, що багато які діють донині.
-Коли почалася криза через пандемію, весь цивілізований світ пішов на секторальне стимулювання економіки. Стимулювання окремих її секторів дає можливість створювати нові робочі місця. Україна пішла шляхом будівництва доріг – «Велике будівництво». Ідея нібито непогана, але коли бачимо, що бітум везуть з Білорусі, працівники з Туреччини, техніка теж імпортна, то виникає логічне запитання – а чию економіку ми стимулюємо? Адже усе це призводить до ще більшого зростання боргів.
Хоча інструменти, щоб стимулювати розвиток того чи іншого регіону навіть у цих умовах, теж є. Тому що там, як додатковий фактор, є ще й внутрішні резерви, котрі давали б можливість це робити. Насамперед йдеться про створення максимальних умов для розвитку бізнесу на відповідних територіях базового рівня. Маю на увазі не підвищення податків для малого підприємництва, а навпаки – їх зменшення. Треба розуміти, що податковий тягар змушує підприємця, або закриватись і ставати у чергу на отримання соціальної допомоги у центрах зайнятості, або переходити у «тінь». В обох випадках економіка програє.
По-друге, якщо ми хочемо активізувати економіку секторально, то повинні розвивати ті її окремі напрямки, котрі б давали найбільший економічний ефект вже зараз, а не в перспективі. Наприклад, стимулювання глибокої переробки сільськогосподарської продукції на тій чи іншій території. Стимулювання створення нових робочих місць через вирішення певних інфраструктурних проєктів, пов’язаних з підключенням електроенергії, газу, води і т.д. Стимулювання ділової активності людей у сільській місцевості.
Не хочу згущувати фарби, але, на мою думку, сьогодні Вінниччина переживає не кращий час свого розвитку, і те, що маємо зараз, повністю дискредитує саме поняття децентралізації як такої, її суть і зміст. Справа у тому, що перший удар було зроблено тоді, коли законодавець прийняв рішення зменшити виборчу квоту за партійними списками з 80 тисяч до 10 тисяч. Тобто, якщо більше 10 тис. виборців, то депутатів в органи місцевого самоврядування треба вибирати за відкритими партійними списками, а не на мажоритарній основі. Що це дало? Зайдіть на сесію будь-якої сільської ради і побачите навпроти кожного депутата прапорець, що демонструє його партійну приналежність. Це означає, що на рівні громад депутатський корпус відстоює не інтереси безпосередніх виборців і громади, котрі наділили його цими повноваженнями, а політичної партії, котра невідомо де знаходиться, яка, можливо, і гадки не має про цю громаду. Проте вказує тому чи іншому депутату, як він має голосувати. Зокрема, наприклад, і в питаннях про виділення 2-х гектарів землі у процесі її дерибану, котрий відбувається нині. Словом, замість децентралізації – повна дестабілізація і дезорганізація роботи на місцях.
На превеликий жаль, сьогодні зруйновано систему так званого регіонального і субрегіонального (внутріобласного) рівнів. Громади фактично кинуті на самовиживання. В цих умовах виграли тільки великі міста, котрі й без того були здебільшого самодостатніми, де були сконцентровані бюджетонаповнюючі джерела, ПДФО, і які можуть дозволити собі жити сьогодні на власний розсуд, як їм заманеться. Справа ще й у тім, що не створено системи державного контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування. Це те, що називається системою префектів, про що свого часу так багато говорили, але до чого так і не дійшли. Після того, як було скасовано функцію загального нагляду прокуратури, підвищилася роль місцевого самоврядування. Але при цьому має бути баланс інтересів. Тому зараз дуже часто бачимо, що органи місцевого самоврядування приймають багато таких рішень, котрі викликають певний сумнів щодо їхньої, м’яко кажучи, законності. Проте механізму оскарження цих рішень не існує, бо не існує системи стримування і противаг в умовах децентралізації. Через це можна спостерігати певний хаос на рівні громад і формування подекуди, образно кажучи, якихось удільних князівств і князьків місцевого «розливу», котрим усе ніпочім, тому він робить, що хоче, на власний розсуд. Чи то сам, чи то через своїх представників у громадах і старостатах, чи в інший спосіб починає диктувати свої вимоги та умови. Таких випадків сьогодні є багато, а люди від цього страждають. Тому нині необхідно терміново посилювати регіональний рівень влади. Це стосується як позицій обласної державної адміністрації, так і обласної ради, котрі повинні йти на місця, аналізувати ситуацію і знімати ті протиріччя, котрі є.
-У продовження теми. В процесі децентралізації досить багато говорилося про префектури, власне, вони мали прийти на зміну облдержадміністраціям та отримати певні контролюючі повноваження. Натомість функції адміністрацій пророкували новоствореним облвиконкомам, як це було раніше, коли голова облради – він же і голова облвиконкому. Нині про це вже ні слуху, ні духу.
-Апріорі (попередньо – Прим. авт.) так і мало бути, але згодом щось пішло не так, «рознос» влаштували тільки для районних адміністрацій та районних рад. У нас дуже багато всіляких перекосів, котрі не поспішають виправляти. Що-що, а перетворити гарну ідею на її профанацію чи фікцію, уміємо.
-Самодостатність громад. Чи досягнуто її сьогодні в умовах децентралізації, адже це теж вважалося одним із головних завдань – з передачею владних повноважень та фінансових ресурсів на базовий рівень громади мали зажити «на широку ногу».
-Ось кажуть, що бюджет міста Вінниця є самодостатнім. Але проаналізувавши його, бачимо, що 50% доходів міського бюджету отримується за рахунок трансфертів із державного бюджету. Це освітянська субвенція, це додаткові дотації, це субвенції соціального характеру і так далі. Виникає запитання – то чи є бюджет Вінниці самодостатнім? А це вже з якої сторони дивитися. Тому держава повинна формувати свою позицію у цих питаннях з комплексного розвитку тієї чи іншої громади. Треба розуміти, що сільська громада не може конкурувати з міською. В силу історичних перспектив в останній були створені і здебільшого продовжують працювати промислові і переробні підприємства, там було сформовано всі основні адміністративні об’єкти. Тому рівень життя в обох типах громад потрібно якось вирівнювати. Отже саме державна регіональна політика повинна бути спрямована на підвищення життєвого рівня насамперед у сільській місцевості, щоби бодай якось хоча би частково вирівнювати елементарні життєві стандарти. Для сільських територій – це місцеві субвенції на розвиток сільської інфраструктури, на розвиток комунальних доріг, на розвиток медичної та освітянської сфери, інших. Ось які інструменти потрібно використовувати, це має бути закладено в основу розвитку села. А це те, чого сьогодні нема. Є тільки гарне гасло, що створено однакові умови й можливості для розвитку всіх громад. Але ж це все від лукавого, бо абсолютно нечесно, позаяк на лінію старту поставили усіх без розбору – міцних і здорових, що повні сил та енергії; кульгавих і тих, хто на милицях; та навіть тих, хто у візку. І хто в цих умовах добіжить до фінішу?Це, якщо говорити образно.
У нас сьогодні є настільки депресивні сільські громади, де попри децентралізацію не мають коштів на утримання комунальних закладів, щоб заплатити за використаний газ на опалення, електроенергію, на зарплату працівникам, на комунальні платежі. У той же час є міські територіальні громади, де на депозитах в комерційних банках тримають по 300-400 млн гривень, маючи з того непогані проценти. І все це завдяки створеній попередніми поколіннями промисловій інфраструктурі. По суті, нічого не доклавши сьогодні. То де справедливість? Державна політика має бути комплексною, тоді і можна буде говорити про гармонію розвитку територіальних громад.
-Наостанок про речі позитивні та обнадійливі. Вже чотири місяці діє створене вами Громадське об’єднання «Ми – вінничани». Якою є мета цього проєкту й перспективи, чи переросте він згодом у політичну партію?
-Цей проєкт є своєрідним викликом тим негативним процесам, котрі відбуваються після виборів до місцевих рад у жовтні 2019 року, коли депутати в об’єднаних громадах фактично стали заручниками диктату політичних партій і виконують волю не жителів громад, а столичних партійних функціонерів. У даний час відбувається структурна розбудова об’єднання в територіальних громадах, до роботи залучаємо активних, ділових та авторитетних лідерів громадської думки, котрі здатні впливати на поліпшення ситуації, про яку ми щойно говорили. На цьому етапі жодних політичних цілей не ставимо. Цілком очевидно, що коли настане час певних політичних процесів, буде прийматися відповідна стратегія і тактика подальшої роботи. Це, якщо коротко кількома словами, хоча на цю тему є що сказати значно більше.