Розмову з доктором економічних наук, колишнім очільником області, лідером Громадського об’єднання «Ми — Вінничани» Валерієм Коровієм почали з найгострішої цьогорічної проблеми — енергетичної кризи, спричиненої російськими обстрілами.
— Об’єкти енергетики виявились незахищеними. А зараз подекуди в тому, що недопрацювала держава, намагаються звинуватити голів громад (у Києві зокрема), також чуємо, що Президент «доручив регіональній владі підготувати плани захисту енергосистеми до осінньо-зимового періоду»…
— У спадок від Радянського Союзу ми маємо суперцентралізовану систему енергозабезпечення. Але коли зараз працюють генератори, акумулятори, то виникає питання, чи виправдана така система. З огляду на це план потрібно розробляти, але він повинен бути не формальним документом. Робота має бути спрямована у двох площинах: забезпечення аварійного живлення, тобто швидкого відновлення енергопостачання після надзвичайних ситуацій, і повна модернізація енергетичної системи України.
Можна виділити основні напрямки роботи. Перший — автономне забезпечення критично важливих об’єктів генераторами та акумуляторами. У нас в області таких об’єктів понад 1200, і система повинна бути збалансована так, щоб гарантувати до 72 годин незалежного енергопостачання. На це потрібно близько мільярда гривень. Оскільки бюджет області в цілому 22 млрд грн, це досить посильна сума, але є і можливості отримання грантової допомоги від наших партнерів із Європейського Союзу.
Друге: на Вінниччині є кілька великих ТЕЦ, і мова вже йшла про те, щоб на них вибудувати можливості так званої когенерації. Це система поршневих двигунів, щоб ТЕЦ не тільки давала тепло, але й через спалювання газу також виробляла електроенергію, і не лише для своїх потреб, а й могла б постачати її на інші об’єкти. В області близько 40 таких ТЕЦ у містах, де є централізовані котельні.
Наступний напрямок — енергія Сонця плюс акумулятори, які дають можливість її зберігати. Такі сонячні електростанції можна встановлювати на рівні великих комунальних закладів — лікарень, шкіл тощо. Також важливо розвинути мережу локальних енергетичних систем, які б давали можливість, наприклад, на рівні села забезпечувати ЦНАП, лікарню, школу…
Болючою є тема захисту великих комплексів, пов’язаних із передаванням електроенергії (ліній 750, 330 кВ). Ми це бачимо на прикладі Гуменного. Необхідне формування системи укриттів, розпорошення на велику територію трансформаторних вузлів, формування запасних пересувних трансформаторів, які давали б можливість швидко ліквідувати наслідки пошкодження. Загалом маємо зробити кардинальний відхід від радянської системи і вибудувати ефективну сучасну систему енергопостачання в Україні. І той регіон, який швидше це зробить, буде більш конкурентним і краще підготовленим до залучення інвестицій і розвитку територій.
Зрозуміло, що ця робота потребує часу. Джерелами її фінансування можуть бути гранти, спеціалізовані кредити, частина з державного бюджету і якась частина (10-15%) співфінансування із місцевих бюджетів. Загальна політика щодо цього реалізується Міністерством енергетики України. Тому коли зараз перекладають усі проблеми на органи місцевого самоврядування — це політиканство. Повинна впроваджуватись комплексна державна політика. А на рівні громад і комунальних об’єктів відповідальність покладається на органи місцевого самоврядування.
— Багато залежатиме від мирних переговорів. Як кажуть, геополітична ситуація у світі за рік «перевернулася з ніг на голову». Чи бачите ви посилення позицій України в цьому контексті?
— Зі зміною президента США найболючішим для кожного українця є почуття справедливості, адже з незрозумілих причин ідуть звинувачення на адресу країни, на яку напали, яка зазнає жертв і перебуває у дуже важкій ситуації. І на цьому тлі висловлювання деяких політиків нової адміністрації президента США просто ідіотичні… Але Україна вистояла. А взагалі найкращий перемовник — це Збройні сили України, їхня успішність, також згуртований український народ.
Я вважаю, що Україна зараз стала в цій частині сильнішою, ніж на початку 2025 р. І саме завдяки тому, що їй вдалося достукатись до Європейського Союзу, який скинув пелену зі своїх очей і зрозумів, що Україна сьогодні оберігає Європу від країни-агресора. Європа збагнула, що вона повинна сама розвивати свою безпекову систему і бути активним учасником перемовин. І ми вже бачимо в особі Європи реального союзника, реальну підтримку. Ми пройшли минулий рік, протягом якого США допомогли по мінімуму, а весь тягар фінансової підтримки (майже 50 млрд доларів) ліг на плечі Євросоюзу.
— Але Україну змушують до поступок. Як можна «віддати» неокуповану частину Донбасу? Що було б з людьми, які там живуть?
— Це химерні уявлення людей, які за океаном замішані на бізнесі. Це нереальний сценарій в українських умовах. Так, іде війна на виснаження, і цілком очевидно, що потрібно буде ухвалювати рішення про її припинення. Вважаю, буде зупинення вогню на лінії розмежування. Це обумовить низку додаткових рішень, коли, наприклад, Україна залишить військовий стан лише на прифронтових територіях (як це було до 2022 р.), що дасть змогу відновлювати країну, відновлювати енергетику, Україна стане поетапно повноцінним членом Євросоюзу, набуде гарантій безпеки, буде вибудовувати європейську модель виборчої системи, інтегруватися у демократичний світ…
— А чи реально без припинення війни провести референдум щодо мирної угоди, та ще й вибори? Чи той, хто вимагає від нас виборів, не заявить, що в таких умовах вони будуть «неналежно проведені», а тому недійсні?
— Ми маємо зробити висновок для себе, а не думати, як на нас подивляться. Після корупційних скандалів і того, що відбувається у Верховній Раді, рівень довіри до парламенту сьогодні менше 10%. А якщо йому потрібно буде ухвалити якесь дуже важливе для України рішення, наприклад, щодо мирного договору, а завтра під час війни організується Майдан проти цього рішення? Суспільство, еліти мають домовлятися, бо на кону збереження української державності.
Так, в Україні війна, і чинне виборче законодавство не адаптоване до цього стану. Але має бути суспільний консенсус — як підняти рівень довіри до української влади. Тема виборів буде постійно набирати обертів, і не тільки ззовні — на це є запит і всередині країни. Згадаймо досвід Великої Британії під час війни, коли Черчилль прийшов до влади: вони створили уряд національної єдності. Це теж інструмент. У нас, на жаль, такого не відбувається.
Кажуть, довіри до електронних виборів у населення нема. Але ж ми користуємося «Дією», перереєстровуємо в ній автомобілі, користуємося документами в «Дії», а чому ж ми боїмося виборів через електронну систему?.. Пригадую часи, коли проблема фальсифікації виборів в Україні була однією з найбільш болючих, і зокрема через те, що тут багато працювало так званих російських політтехнологів, які, в першу чергу, були націлені на фальсифікацію…
— Тобто реально провести вибори до закінчення війни?
— Так, але для цього повинен бути суспільний консенсус. Я не підтримую тих, хто каже, що ні в якому разі не можна робити виборів. Це так виглядає, наче люди бояться втратити свої посади… А якщо ми увійдемо в такий конфлікт з росією, коли більше десяти років будуть ракети літати в один та в інший бік, то що — життя припиниться? А якщо народні депутати фізично не зможуть виконувати свої обов’язки? Не хочу драматизувати, але виходжу з того, що українському суспільству, державі в цілому дуже потрібно зробити кроки з підвищення довіри до державних інституцій. Окрім виборчого процесу, дієвих механізмів для цього немає.
— А швидкий вступ України до ЄС (дехто каже, що протягом року) — це реально?
— Зі зміною позицій США «прокинувся» Європейський Союз. Він побачив усю проблематику існування його як ефективної структури. ЄС розробляє концепцію внесення змін до свого статуту щодо ухвалення рішень не консенсусним голосуванням, а більшістю (щоб один член ЄС не міг їх блокувати). Це можливість швидко та ефективно ухвалювати рішення. Адже в Євросоюзі дивляться на Україну як на надійного партнера з безпеки, який охороняє кордон ЄС із Південного Сходу, також як потужного партнера щодо залучення інвестицій і розвитку відповідних територій… Як не парадоксально, українці, які під час війни переїхали до Європи, показали, що ми талановиті, працьовиті і за ідентичністю ми європейці. Це посилило позитивне ставлення до України в низці країн — Німеччині, Франції, Іспанії…
Отже, розглядається ймовірність поетапного входження України до ЄС, уже за новою системою розширення. Це дуже важливі кроки з точки зору розвитку України як держави. Адже Україна самотужки не відновить втрати.
— Ви не раз наголошували на системній кризі в місцевому самоврядуванні. Це породжує низку проблем, зокрема в освіті. Так, нещодавно міністр лише констатував, що в деяких громадах України вчителям зменшили надбавку за престижність, не виплатили передбачене урядом підвищення окладу тощо.
— Освіта, охорона здоров’я, соціальний захист, цивільний захист, культура і мистецтва, фізична культура — це державні повноваження, які держава делегувала органам місцевого самоврядування, тобто доручила виконувати. Вони під це отримують фінансові ресурси — дотації, ПДФО… Міністерство формує політику, а орган самоврядування повинен її виконувати. А якби було запроваджено інститут префекта як механізм стримувань і противаг (як це передбачалося початковим проєктом реформи місцевого самоврядування), префект би запитав, чому не виплачується те, що передбачено законом. «Нема грошей — тоді не витрачай там і там, а витрачай тут. Або ми тобі дамо дотацію, але ти повинен це зробити». А в нас обласна адміністрація є, а повноважень у неї нема — звернутися до суду, зупинити рішення…
— Ще одна проблема в освіті — зазіхання на автономію вузів. Приклад — Вінницький педуніверситет, у якому не змогли (чи не дали) спокійно провести вибори ректора. Яка ваша думка щодо цієї ситуації?
— Не розумію, які були підстави перенести вибори. Я просто в шоці від недолугості рішення Міністерства освіти. Це знущання, неповага до освітян, приниження колективу університету. Там є три кандидати, вони пройшли всі процедури… Повинен бути баланс: викладачі та студенти мають обрати ректора і внести пропозицію у міністерство. Якщо воно має якісь претензії до переможця, то може контракт не укласти, але висловити свої зауваження. Тобто це баланс рішень між міністерством і автономним вищим навчальним закладом. А просто перенести вибори… Як викладач я вкрай негативно ставлюсь до дій Міносвіти в цій ситуації.
— А чи в правильному напрямку розвивається агропромисловий комплекс Вінниччини? Наша область традиційно посідає 1-е чи 2-е місце за валовим збором зернових, 1-е за виробництвом цукру, за загальним обсягом виробництва сільгосппродукції… Але не входить у першу трійку ні за обсягами залучення інвестицій в АПК, ні за інвестиціями в переробку, ні за кількістю агропідприємств, ні за сплатою земельного податку. З чим це пов’язано і чи це нормально?
— Це ненормально. Це результат того, що політика залучення інвестицій у Вінницькій області протягом останніх років фактично звелася до суто формального підходу. Як людина, яка займалась залученням інвестицій, можу сказати, що це дуже конкретна практична робота. У нас в області є багато можливостей, є інфраструктура для переробної промисловості, але просто сидіти в кабінеті і чекати, коли до тебе хтось прийде — це не вихід з ситуації. І залучення інвестицій не відбувається в інстаграмі і в тік-току. Це жива робота, пов’язана з пропозиціями інвесторам і зі стимулюванням залучення інвестицій.
Потрібно чітко визначати точки потенційного економічного зростання. Так, це приватний сектор. Так, ти тут по столі не стукнеш, щоб вони інвестували. Але створювати умови — це цілком реально. У нас є багато точок для залучення інвестицій, наприклад, у переробну промисловість. Можливо, це моє суб’єктивне враження, але наразі мало зроблено, окрім декларацій.