Ірина Стогній одна із 108 жінок, яких 17 жовтня Україна повернула додому з російського полону. Вона військовослужбовець з 56-ї бригади 23 батальйону. Молода жінка родом з села Крищинці Тульчинського району, на Вінниччині. У 2015 році Ірина підписала контракт зі Збройними Силами України. Згодом пройшла навчання за стандартами НАТО і стала старшим бойовим медиком роти. На війні зустріла коханого чоловіка, з яким обвінчались прямо на передовій у 2017 році. Під час повномасштабної війни рятувала поранених в Маріуполі. 14 квітня Ірина разом з побратимами потрапила в полон. Історію пережитого редакція Вінниця.info передає дослівно із уст Ірини.
«Кинули лицем до землі. Ми думали це кінець»
Я з початку була в Маріуполі. Коли нас взяли у полон – ми прощалися із життям. Лежали лицем в землю, під дулом автомата. Все життя перед очима пройшло. Мене повозили добряче, пів Росії об’їздила. Потім вночі нас відвезли в Оленівку, там годували більш-менш. Хлопців годували не так як нас – раз в день, а нас – три рази в день.
Через 4 дні мене відвезли в Таганрог, Ростовська область в СІЗО. А там вже було просто пекло. Там були наші хлопці і дівчата. Можна сказати, що я ніби побула у самого диявола в полоні. Мене допитували. Так як я старший парамедик, вони думали, що ми знущалися над їхніми полоненими. Найбільше страждали медики і хлопці. Коли я була в Оленівці 4 дні до мене приводили двох полонених поранених ДНР-івців. Про мене сказали ніби я цих ДНР-івців поранених допитувала. От і почалося пекло…
Умови утримання полонених в Таганрозі
Нас і на землю кидали, і ногами били… Старлєй там один був, якщо чесно і згадувати не хочеться… Коли ми просили про медичну допомогу, то давали таблетку і після того, як дали таблетку через годину приходили і починали більше бити, щоб більше не просили. Якщо хтось був поранений, то вони деяким допомагали піти на той світ швидше. Над ними знущались. Пальці в рани сунули. В кого відірвана кінцівка була, катували. І дівчат… о Боже, важко сказати… Те, що в них катівня була і підвішували, кип’ятком обливали і все було…
Годували жахливо. Чай – вода зафарбована, юшка якась. Ввечері було стабільно – або котлета рибна або риба смажена. Оце мабуть не давало померти з голоду. Засобів гігієни не видавали. Туалетний папір – маленький рулон на 4 людини.
У Валуйках знімали пропагандистські ролики
Перевезли в Білгородську область у Валуйки. Ми там були 3,5 місяці. Там трішки краще ставлення було. Краще годували, але морально вбивали. Розповідали, що Україні ми не потрібні. Нам включали пропагандистські новини на 20 хвилин і показували, що Україна захоплена, що уже немає там тих і тих областей, що їхнє все. На пів години виводили на вулицю. Бо коли ми були в Таганрозі, нас навіть на вулицю не виводили. Нас почали приводити у порядок, і годувати краще. М’ясо було і котлети рибні і риба смажена. Медичну діагностику проводили – аналізи брали крові та сечі і флюорографію проходили.
Але нас заганяли в кімнату і змушували для своїх пропагандистських роликів сказати все, що вони там написали. Попереду стоять чотири люди із автоматами і якби напроти камера. Дивись в камеру, вони зрозуміли, коли дивишся в бік то видно, як читаєш, а робили так ніби це ти сама говориш. І перед тим як знімати вони проводять серйозну бесіду – по легенях, ребрах, нирках та ногах б’ють, а знімають по груди, де не видно цих побоїв…
Бажання повернутися до рідних в Україну допомагало вижити. Кожен знав, що вдома діти, батьки та рідні, вони тебе чекають. І ти заради них повинна все витерпіти і повернутися. Помирати на чужині не хотілося.
Змушували нас співати це гімно їхнє, ми так називали гімн, ми голоси понадривали. Бо якщо ти тихо співаєш, вони по нирках били. Але віра в те, що ти повинна повернутися, давала сили не здаватися.
Курська область
Потім нас знову в літак посадили і повезли в Курську область в іншу колонію. Там уже дуже ситно годували і супи наваристі і м’ясо, свинина та яловичина.
Місяць ми там просиділи. Там почали змушувати російське громадянство прийняти. Деякі в нас перейшли. Сім осіб прийняли російське громадянство, але в результаті вони залишились в Росії, і далі їздять в СІЗО та по колоніях.
Там теж нас змушували постійно співати їхні пісні і вчити вірші. О шостій ранку ми прокидались під їх гімн, змушували співати його бувало аж по 15 раз. Потім – зарядка, о 7-й – сніданок, а потім – перевірка. Далі вони читали лекції про нацизм. О 10-й ранку знову зарядка – по 200 разів присідати 100 разів відтискатися. Потім обід, книги читали і переказували, що ми прочитали. О 22-й – «відбій». І так жили місяць. Потім нас знову посадили в літак і повезли знову в той самий Таганрог. На щастя, ми там були недовго.
Закрили очі, закрили вуха і посадили в літак
Нам закрили очі, вуха і знову посадили в літак. Спершу повезли в Севастополь, потім з Севастополя їхали на Мелітополь, і у Василівці нас поміняли.
Ми до останнього не вірили. Але коли побачили білий прапор, зрозуміли їдемо додому.
Зараз я мрію «відремонтуватися». Привести себе до ладу, полікуватися і привести себе в Божий вигляд. Багато хто з нас потребує і психологічної підтримки. Ми зараз проходимо медичний огляд. Може комусь потрібна буде операція, допомога. А потім нас повезуть на реабілітацію.
Я повернусь додому. В мами рак. Мій чоловік – в полоні. Б’ю на сполох щоб і його почали витягувати з того пекла. Роблю все можливе.
Ми свою Україну захистимо. Якщо буде потрібно, я завжди готова знову стати в стрій. Але зараз просто хочу побути з мамою.
Джерело: Вінниця.info
