​Слова вдячності від команди:
​«Ми щиро дякуємо кожному та кожній, хто долучився, презентував своє бачення та надіслав заявку. Ваша активність — це найкращий доказ того, що Вінниччина прагне розвитку, а наші люди готові діяти тут і зараз!» — команда ГО «Ми — Вінничани» та очільник об’єднання Валерій Коровій.

​Що далі?
​Тепер слово за експертною радою. Попереду — детальний аналіз кожного проєкту. Визначити переможців буде надскладно, адже кожна ідея варта реалізації, але ми обіцяємо максимальну об’єктивність.

​Стежте за оновленнями на сторінці — результати вже зовсім скоро!
​Дякуємо, що ви з нами. Разом ми змінюємо майбутнє!

Спільно з народними депутатами України Ларисою Білозір, Миколою Кучером та помічницями Геннадія Вацака, очільником Вінницького осередку ГО «Ми-Вінничани» Сергієм Кудлаєнком та Миколою Філоновим, керівником БФ «Український альянс» ми зібрали владу, громади та громадськість.

Понад 48 МІЛЬЙОНІВ гривень на допомогу ЗСУ!
Саме таку неймовірну суму фінансової та матеріальної підтримки було спрямовано Оборонцям від початку повномасштабного вторгнення. На понад 3 мільйони гривень військовим передали чергову партію техніки, автівок та спецобладнання за їхніми безпосередніми запитами!

Особливим і щемливим моментом заходу стало покладання квітів до Гайсинської Алеї Слави.

Сьогодні тут панує особлива атмосфера, адже храм оживає на очах — настоятель, отець Віталій, власноруч розписує його стіни, вкладаючи душу в кожен штрих.

Голова об’єднання «Ми-Вінничани» Валерій Коровій разом із очільником Хмільницького та Війтівецького осередків Іваном Томашуком відвідали цю неймовірну святиню.

У рамках нашого проєкту «Духовна Вінниччина» ми передали кошти на оздоблення храму, аби підтримати цю святу справу.

– Культура та духовність — це той фундамент, який тримає нас разом і дає сили рухатися вперед. Пишаємося тим, що можемо бути частиною таких світлих змін, — зазначив Валерій Коровій.

Дякуємо отцю Віталію за його відданість та усім, хто долучається до відродження наших духовних оберегів! Разом ми сила!

Навколо ідеї об’єдналися абсолютно всі: діти й дорослі, місцеві підприємці та просто небайдужі жителі. Кожен зробив свій внесок, довівши, що разом ми — незламна рушійна сила.

На урочисте відкриття завітав очільник громадського об’єднання Валерій Коровій, який подякував громаді за залученість та відзначив, що саме такі проєкти повертають віру у спільне майбутнє.

Коли держава, громада, бізнес та громадський сектор діють як один організм — результат перевершує очікування!

Спорт гартує тіло, а єдність — дух. Працюємо далі заради розвитку нашої Вінниччини!

– У багатьох селах є будівлі, але майже немає людей. Отже, депопуляція (збезлюднення) сільських територій – це закономірність, норма чи біда, яку потрібно якось долати?

– Я хочу звернути увагу на певну невідповідність. Чимало сіл справляють враження занепаду: порожні будинки, немає дороги, мало людей… Але поля поруч із ними мають якісний, чудовий вигляд. Бачимо сучасну техніку, навіть у звичайного фермера вже не ХТЗ чи «Білорус», а «Джон Дір», сівалки точного висівання…

Тобто, виникає суперечність: з одного боку — занепад значної частини сіл, скорочення кількості населення, старіння населення, а з іншого боку – на українських полях значно покращується культура господарювання, використовуються передові технології, зростає урожайність. Причому з технікою працюють висококваліфіковані фахівці…

І ця суперечність – занепад сіл, але розквіт агрокультури – за законами філософії має народити нову якість, новий інституційний устрій розвитку українського села на найближчих 50 чи 100 років.

Ми є свідками зародження цього нового умовного суспільного договору в селі. І вже бачимо позитивні приклади. Нещодавно ми були в с. Дубова Жмеринської громади – 40 км від траси, дороги нема, але коли під’їжджаєш до села, бачиш: висипана дорога, пофарбовані паркани, викошений бур’ян. Господарство розвиває заклади культури, працює із дітьми. І, що цікаво, ці фермери живуть у селі, хоча можуть купити житло у Вінниці. Під час спілкування бачимо, що вони зацікавлені, щоб це село розвивалось.

– Це місцеві аграрії, а от «заїжджі» агрохолдинги можуть сезонно завозити працівників…

– Це стосується не лише невеликих господарств, а й агрохолдингів. Щодо холдингів є багато стереотипів. Усе залежить від конкурентних умов. Якщо йдеться про агрохолдинги, тут зразками є, наприклад, село Оляниця біля Ладижина, Ольгопіль, Іванів, Дубова, Тарасівка, Четвертинівка… Або подивіться, як МХП у селах розвиває інфраструктуру і реалізує соціальні проєкти. Холдинги дуже змінились.

До речі, у нас холдинги займають менше 50% земель, решта – фермери і невеликі господарства, які істотно розвинулись. І вони працюють із сучасною технікою і з місцевими людьми. Наприклад, у с. Сорокотяжинці Немирівської громади ми теж побачили добротний тік, сучасний трактор і сівалку, якісно оброблені поля… Звісно, я не ідеалізую, це ще не масово, але це приклади, в якому напрямку треба рухатися. Успішний аграрний бізнес просто приречений розвивати село.

Цікавий досвід і в с. Кам’яногірка Іванівської громади. Деякі місцеві об’єднали свої присадибні городи, фермери їх розорали і сіють сою. Люди задоволені: не заростає бур’яном, їм почали виплачувати кошти, привозити олію та іншу продукцію.

Отже, в селі зароджується щось нове, хоча села в колишньому форматі занепадають. І ці суперечності на фоні динамічних змін у технологіях агровиробництва неодмінно переростуть у дещо якісно інше, де будуть і люди, і дороги, і послуги. А після війни держава на основі цього повинна сформувати окрему політику підтримки агробізнесу, а з ним і села, щоб цей процес переріс зі стихійного в закономірний, де держава також підставила б плече.

– Але ж ми не можемо вимагати від аграріїв, щоб вони повернули ФАП, аптеку, щоб поштарка знову розносила пенсію, а не пенсіонери чатували десь у центрі села на машину поштовиків…

– Йдеться про іншу систему організації послуг. От ми, ГО «Ми – Вінничани», привозимо лікарів у села, і люди йдуть на обстеження і консультації. Чому б органам місцевого самоврядування не вибудувати таку модель надання медичних послуг у селах? Звісно, лікарня, пошта, пенсії – це не функція фермера. Це послуги держави, соціальної служби. І для цього є орган місцевого самоврядування – щоб у точкових випадках вирішувати соціальні проблеми.

Соціальну політику ніхто не скасовував. І в найбільш розвинутих економіках світу потужно працює соціальна сфера. Але і приватна економіка повинна працювати, генерувати гроші, платити податки, щоб держава могла виконувати свою соціальну політику.

Тоді буде гармонія. А у нас відбувається перекладання відповідальності й популізм. Треба усвідомити: саме розвиток сільського господарства, що здійснює приватний бізнес, буде локомотивом зрушень і в соціальній політиці, і в політиці з розвитку сіл.

От господарство «Велес Віта» у Мурованокуриловецькій громаді купило будинок і зробило дитсадок – щоб люди працювали і мали куди водити дітей. Влада тут не доклала, вона тільки каже: «Молодці»…

– Як щодо державної підтримки аграріїв? Наприклад, якщо господарство обробляє менше 1000 га чи має менше 40 млн грн річного доходу, то не може забронювати працівників від мобілізації. А за програмою «Надання кредитів фермерським господарствам» у 2025 р. міністерство відібрало «аж» 139 господарств з усієї України…

– Це найбільша проблема української політики – нерозуміння процесів, які відбуваються в українському селі. Треба цю піраміду перевернути з голови на ноги і підтримувати баланс саме цих людей, їхню конкурентність. До речі, не погоджуюся і з тим, що всі повинні платити рівні податки. Це концептуально суперечить суті малого бізнесу.

Він з’явився у світі на початку 50-х внаслідок науково-технічної революції, коли стояло питання, де зайняти велику кількість людей, які звільнялися із великих виробництв, бо їхні місця заповнювали автоматизовані лінії. Й ідея малого бізнесу полягала не в тому, щоб він платив податки, а щоб самозайняти людей, щоб вони не просили допомогу чи не займалися кримінальними діями.

Тому дуже правильним було рішення про спрощену систему оподаткування. І я вкрай негативно ставлюся до намагань поставити малий бізнес в однакові умови з великим. Завдання влади: створити рівні конкурентні умови.

– А людям, які вирощують продукцію на присадибних ділянках, все більше обмежують можливість її продати. Приклад: ринок навпроти Лісопарку («Пасаж»), де після реконструкції торгові площі вже призначені не для бабусь з їхньою городиною, а для підприємців.

– Я маю свій город, також у матері моєї дружини є 20 соток городу. Тому на вихідних я добре знаю, що таке робота біля землі. І якщо ще 10 років тому ми картоплю саджали під лопату і обробляли традиційно, то сьогодні замовляємо картоплесаджалку, купуємо продуктивний гібрид кукурудзи. За ці роки все змінилося – з точки зору обприскування, удобрювання…

Так, як було, вже не буде. Наприклад, при виробництві молока, особливо на експорт, повинен бути контроль за його якістю, на кожній партії має бути штрих-код, і якщо людина купує неякісне молоко, вона подає скаргу, і за цими штрих-кодами знаходять виробника… Споживач змінився, зросли його вимоги до якості та безпеки продукції.

Змінилася культура землеробства у присадибних господарствах – люди використовують малу механізацію, вирощують не тільки картоплю, а й малину, полуницю, саджають сади. Але ж ніхто не знає, скільки гербіцидів туди вносили і якими отрутохімікатами кропили. Тому має бути система контролю, коли виробники будуть об’єднуватися на рівні села в якісь кооперативи, які брали б відповідальність за те, як продукція буде вироблятись, заготовлятись і продаватись.

– Але існує класична бабуся з кошиком, яка виростила сама…

– У Брюсселі, в Страсбурзі, в Лондоні я заходив на ринок і бачив людей, які в центрі міста продають свою продукцію. Це має право на життя, це є елемент культурно-етнічного спрямування, коли людина хоче прийти на базар і поспілкуватися з виробником. І це потребує всебічної підтримки як місцева продукція, навіть у рамках розвитку туризму. Але це має бути унормовано, зі створенням санітарних умов… Є попит, чому ж не давати можливості цьому розвиватися? Дуже позитивно ставлюсь і, наприклад, цибулю чи розсаду купую тільки на таких базарах.

– Яка ваша думка про дефіцит кадрів і про іноземних працівників, якими вже починають лякати наше суспільство?

– Це надзвичайно серйозне питання. У 1991 р. в області було 1 млн 940 тис. жителів, у 2020 р. – 1 млн 560 тис. Тобто кількість населення області вже тоді скоротилась на 400 тис. осіб. Зі ще більшими демографічними проблемами Україна зіткнулась через війну. Коли цей процес зупиниться – ніхто не може дати відповідь. Отже, наша реальна економіка протягом найближчих 10-20 років зіткнеться з великою проблемою дефіциту робочих рук.

До війни на Заході України компанії автомобільної промисловості будували заводи, враховуючи надлишок робочої сили. Із початком війни багато працездатного населення із тих областей виїхало (парадокс нашої системи), бо їм найближче до кордону. Тому щоб покрити дефіцит робочих рук, вони запрошують працівників. Питання, як знайти баланс, який би дав можливість і відновлювати країну, і, водночас, не порушувати соціальні норми, притаманні нашому переважно християнському суспільству.

Є Державна міграційна служба України, все це регулюється законодавством: якщо роботодавець хоче завезти працівників, він звертається у цей орган, який дає відповідний дозвіл на працевлаштування. Якщо виникають якісь проблеми, значить, цей орган погано працює.

Повинна бути продумана державна політика. Тому що іммігранти з різних країн різні. Люди мають свій суспільний устрій, і цілком зрозуміло, що вони будуть прагнути і тут дотримуватися свого віросповідання і традицій… Нам потрібно вивчати досвід інших країн. Як на мене, найбільш вдалий досвід має Канада: вони чітко регламентують, скільки працівників потрібно завозити, з яких країн, причому в місцях компактного проживання частка іммігрантів не повинна доходити до критичної межі, тобто не більше 5-10% на певній території. Тоді іммігранти краще соціалізуються у місцевому суспільстві.

Але цю тему будуть розхитувати, будуть ворожі ІПСО (інформаційно-психологічні спецоперації). І держава не повинна мовчати, а проводити чітку політику та роз’яснювальну роботу щодо своїх кроків. Треба розуміти, що певну частину робочої сили для відновлення країни ми просто приречені запросити на наш ринок праці. Також треба істотно підвищити продуктивність, зокрема в аграрній сфері.

– Вирішення цих проблем залежить від подолання найголовнішої проблеми, яка має назву росія. Як повторював давньоримський сенатор Катон, «Карфаген має бути зруйнований». Чи успіхи українських «далекобійних санкцій» вселяють надію, що путінський «Карфаген» починає руйнуватися?

– Озвучу неоднозначну думку і одразу попрошу за неї вибачення. Оскільки я займаюсь наукою, нещодавно прочитав аналітику наших західних партнерів про те, що зараз не час для якихось домовленостей із росією про припинення війни. Адже росія сьогодні перебуває у надзвичайно важкій ситуації – як економічно, так і у військовому плані. Війна пішла туди, звідки прийшла, тобто в москву, і цей «Карфаген» треба просто зруйнувати, а не йти їм на поступки.

Збір коштів громада розпочала минулого року. Кожен внесок став цеглинкою у спільну справу.

Рушійною силою проєкту виступила місцева жителька та очільниця Немирівського осередку ГО «Ми-Вінничани» Галина Павленко.

Команда громадського об’єднання щиро підставила плече підтримки, аби задум було реалізовано гідно.

Це місце — результат щирої праці та небайдужості кожного, хто доєднався. Тут закарбована вдячність усього села своїм Героям.

Турбота про Алею — це наш щоденний іспит на вдячність. Маємо берегти її разом, адже памʼятати — це одночасно найбільше і найменше, що ми можемо і мусимо робити для тих, хто віддав за нас життя.

Низький уклін Героям. Вічна пам’ять.

Силами, небайдужістю і натхненням місцевих берегинь традиційне українське мистецтво оживе у Піщанській громаді, оповідаючи у плетиві давню історію регіону та припрошуючи усіх охочих спробувати власні сили у ткацькій справі.

З нетерпінням чекаємо на втілення проєкту та обов’язково завітаємо на майстер-клас!

Конкурс «Наша спадщина» команда ГО «Ми – Вінничани» на чолі з Валерієм Коровієм реалізує спільно з Фондом «МХП-Громаді» та народними депутатами України Ларисою Білозір, Геннадієм Вацаком, Миколою Кучером та Сергієм Кудлаєнком, Олександром Домбровським та Миколою Філоновим.

Тому… ОФІЦІЙНО ПОДОВЖУЄМО ТЕРМІНИ!

До 10 червня— ми продовжуємо приймати ваші заявки та ідеї. Це ваш додатковий шанс відшліфувати проєкт до ідеалу або подати новий!

До 15 червня — експертна рада визначить і оголосить переможців, які отримають фінансову підтримку на реалізацію своїх задумів.

«Професійне зростання» — це не просто грант, це визнання вашої експертності та запуск нових можливостей.

Подати заявку можна тут.

Голова ГО «Ми — Вінничани» Валерій Коровій знову завітав до місцевого храму. Це була надзвичайно тепла зустріч, адже ця релігійна громада вже давно стала для нас рідною, а Валерія Вікторовича люди щиро охрестили своїм хрещеним батьком.

Три роки спільної праці — це конкретні справи:
За час нашої співпраці нам вдалося разом змінити вигляд та побут храму. Ми допомагали з тим, що було найнеобхіднішим:
✅ Новою дзвіницею, чий голос тепер скликає вірян на службу.
✅ Облаштуванням освітлення та вівтаря.
✅ Придбанням панікадило, підсвічників та необхідних будівельних матерів для оновлення святині.

Допомога храму — це не просто про благоустрій. Це про збереження нашої ідентичності, віри та єдності громади. Дякуємо жителям Сорокотяжинців за довіру та спільну молитву за мир на нашій землі.
Разом ми сильніші! Творимо майбутнє, шануючи свої духовні корені.

Цими днями наш професійний «медичний десант» завітав до села Пороги Ямпільської громади. Місцеві жителі мали можливість отримати фахові консультації та перевірити зір у досвідчених спеціалістів:

Дмитро Яценко — досвідчений лікар-офтальмолог;
Ольга Нечипорук — кваліфікований оптометрист.

Традиційно, за показами, люди отримали окуляри та очні краплі БЕЗКОШТОВНО.

Проект реалізовано командою ГО «Ми-Вінничани», на чолі з Валерієм Коровієм, спільно з Фондом «МХП-Громаді» та народними депутатами України Геннадієм Вацаком, Ларисою Білозір та Миколою Кучером.